Географія як наука. Розвиток географічних знань

Географія як наука. Розвиток географічних знань

Географія (від грецького «гео» - земля, «графо» - пишу) – це наука про Землю. Вперше термін «географія» вжив грецький вчений Ератосфен (ІІІ ст. до н.е.) Основним її завданням спочатку був землеопис, а вже із XIX ст. – вивчення взаємозв’язків між природою, населенням та господарством всієї планети та її окремих частин.

Географія у процесі розвитку перетворилась на складну науку, що складається із низки наук.

Структура географії

Фізична географія вивчає природне середовище на території всієї земної поверхні та її окремих частин, економічна і соціальна географія дає відомості про населення і його господарську діяльність, картографія – про способи і методи відображення Землі на картографічних творах. Вивченням свого краю займається географічне краєзнавство, а окремих країн і регіонів світу – географічне країнознавство. Кожна з цих географічних наук внаслідок потреб суспільства диференціюється на окремі галузі знання. Так, фізична географія, наприклад, поділяється на геоморфологію (наука про рельєф), ґрунтознавство (наука про ґрунти), метеорологію та кліматологію (науки про атмосферні явища), гідрологію (наука про водні об’єкти), біогеографію (наука про поширення живих організмів), ландшафтознавство (наука про природні й антропогенні комплекси).

На стику географії з іншими науками виникли медична географія, політична географія та ін.

Джерелам географічних знань є: польові географічні дослідження, які проводяться в експедиціях, у стаціонарних науково-дослідних установах, під час екскурсій; довідники, географічні енциклопедії, словники, наукові збірники, журнали та ін; музеї з різноманітними експозиціями, матеріали засобів масової інформації, Інтернет; картографічні матеріали: карти, плани, глобуси, атласи. Широко використовуються геоінформаційні системи (ГІС).


Методи географічних досліджень – це прийоми і способи пізнання об’єктів і явищ. Серед них головними є: описовий, порівняльний, історико-географічний, експедиційний, літературний, картографічний, статистичний та ін.


Історія географічних досліджень. Пізнання природи Землі розпочалося із появою людини, але перші уявлення про її кулясту форму виникли у Стародавній Греції у VI-IVст. до н.е. (Аристотель, Піфагор та ін.). Ці знання були тимчасово забуті, вони відродилися у XV ст.. Однак давнім єгиптянам були відомі узбережжя Євразії та Африки, а європейцям з Х ст. – береги Америки і Гренландії, купець Марко Поло (ХIII ст. – відкрив шлях до Індії і Китаю), Васко да Гама (1497-1498 рр.), обігнувши Африку, Х.Колумб (1492 р.), відкривши Америку, Ф.Магеллан, здійснивши першу навколосвітню подорож (1519-121 рр.). Уже в XVI ст. стало відомо, що існує єдиний Світовий океан, що водна поверхня займає більшу площу, ніж суходіл. У процесі вивчення Землі мандрівники складали географічні карти. Перші карти світу створили Ератосфен (III ст. до н.е.) і Птолемей (II ст. н.е.), на них відображено частина Євразії і Пн. Африка, які були в цей час відомі європейцям. На основі карти Птолемея німецький вчений М. Бехайм створив перший глобус Землі (1492 р.). Перший атлас України склав у 1650 р. французький мандрівник і картограф Г. Боплан, «Атлас України і сумежних земель» за ред. В. Кубійовича вийшов у 1937 р., а найновіший «Національний атлас України» - у 2008 році.

ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ

У XVII ст. голландці (А. Тасман) відкрили південну землю (Нову Голландію), яку у XVIII ст. вдруге відкрив Д. Кук. Найпізніше серед материків відкрита Антарктида – в 1820 р. російською експедицією під керівництвом Ф. Беллінсгаузена і М. Лазарєва. Цей материк регулярно почали вивчати з 1958 р. завдяки створенню тут наукових станцій 18 країн, Україна має свою станцію «Академік Вернадський» з 1996 р. Першими пройшли вглиб материка і досягли Південного полюса два мандрівники: норвежець Руал Амундсен у грудні 1911 р. і англієць Роберт Скотт у січні 1912 р.
Дослідження природи Світового океану проводились під час плавань Ф.Магеллана, Х. Колумба, А. Тасмана, Д. Кука, В. Беринга, О. Шмідта, І.Крузенштерна і Ю. Лисянського та ін. Систематичне вивчення розгорнулося з середини ХХ ст. Ж.Пікар та Д.Уош опустилися на дно Маріанської западини і виміряли її глибину (1960 р.), а Жак-Ів Кусто та Тур Хейєрдал досліджували течії, рослинний і тваринний світ Світового океану. Дрейфуючі полярні станції «Північний полюс» досліджують Північний Льодовитий океан. Його природу також вивчали російські вчені В.Берінг, О.Шмідт, Г.Сєдов, а також норвежець Ф.Нансен. Вперше Північного полюса досягнув Роберт Пірі у 1909 році.

 Американський полярний мандрівник Роберт Пірі

Прагнення розширити кордони держав, поповнити їх багатства, а також бажання відкриття нових земель штовхали правителів держав до організації наукових експедицій на землі відкритих материків. Вивченням центральних районів Євразії займалися М.Пржевальський, П.Козлов, П.Семенов Тянь-Шанський, східних регіонів – російські землепроходці В.Поярков, Є.Хабаров, північних районів – В.Обручев та ін.

З дослідженням Африки пов’язують прізвища Є.Ковалевського (східна частина), Д. Лівінгстона (витоки Нілу, р. Замбезі, водоспад Вікторія), В.Юнкера і Г. Стенлі (південь).

Вивченням Північної Америки, крім колонізаторів, займалися Г.Гудзон, О.Маккензі, Р.Амундсен, її північне узбережжя відкрите у XVIII ст. після плавання В.Берінга і О.Чирикова. Природу Південної Америки вивчали О.Гумбольдт, Ч.Дарвін (XVIII-XIX ст.), а назву материк отримав від імені італійця Америго Веспуччі, який був картографом в експедиції Х.Колумба.

Дослідження Австралії пов’язують з іменами А.Тасмана (XVIII ст.), який обплив її із заходу і північного заходу, англійця Д.Кука (від його плавання стає колонією Великої Британії) і Метью Фліндерса (встановив розміри материка і дав йому назву «Австралія», {XIX ст.).