Біосфера

Біосфера – це «жива» оболонка Землі. Вона охоплює верхні шари літосфери (до 5 км), всю гідросферу та нижні шари атмосфери (20-25 км), тобто середовище проживання живих організмів. Основними складовими біосфери є:

На сьогоднішній день біосфера налічує близько 3 млн. видів організмів.

Всі живі організми у процесі своєї життєдіяльності взаємодіють між собою. Так, рослини, вбираючи з повітря вуглекислий газ, натомість виділяють в атмосферу необхідний усьому живому кисень. Тварини вдихають кисень, а видихають вуглекислий газ, без якого неможливим би був процес фотосинтезу і, як наслідок, утворення кисню. Для живлення рослинам і тваринам потрібні поживні речовини. Але тварини не здатні їх утворювати, тому джерелом живлення для них виступають рослини (травоїдні) або інші тварини (хижаки). За розкладання решток відмерлих рослин і тварин відповідають гриби і бактерії. Вони розщеплюють органічні речовини на неорганічні, які є джерелом живлення для рослин. Так відбувається процес біологічного кругообігу (мал. 1).

Мал. 1. Біологічний кругообіг речовин

Всі живі організми поширюються на земній кулі нерівномірно. Їхнє поширення залежить від кліматичних умов, що змінюються від екватора до полюсів. Кожна рослина та тварина пристосована до тих умов середовища, в якому вона перебуває. 

Ґрунт як результат взаємодії біосфери з іншими оболонками. Велика роль живих організмів у створенні особливого природного утворення - ґрунту. Ґрунтом називають верхній, тонкий шар земної кори (від десятків сантиметрів до 2-4 м), який, як правило, покритий рослинністю  і  має  природну   родючість.   Під   родючістю розуміють здатність ґрунту забезпечити рослини поживними речовинами, водою й повітрям, тобто створити сприятливі фізичні і хімічні умови для їхнього розвитку і росту. Отже, маючи незначну товщину, грунти відіграють виняткову роль у географічній оболонці, забезпечуючи необхідні умови для життя організмів, у тому числі й людини.

Важливе значення для родючості ґрунту має механічний склад гірських порід, на яких він сформувався, тобто співвідношення між частинками різного розміру, з яких утворена гірська порода. Найчастіше такими ґрунтоутворюючими материнськими породами є пісок і глина.

Оскільки співвідношення піску і глини може бути різним, то ґрунти за механічним складом поділяють на глинисті, суглинисті, супіщані й піщані.

Глинистими називають такі ґрунти, в яких частка фізичної глини становить понад 40%, а піску та інших частинок - менше 60%. Суглинисті ґрунти мають уміст глини від 40% до 20%, а супіщані - понад 10%. Якщо частка глинистих частинок менша 10%, а отже понад 90% становить фізичний пісок, то такий грунт називають піщаним.

Ґрунтоутворюючі гірські породи (магматичні, метаморфічні, осадові) бувають різні не тільки за своїм механічним складом, але й за щільністю, водопроникністю тощо. Вони також визначають мінералогічний і хімічний склад сформованого на них ґрунту, а отже, його хімічні та фізико-хімічні властивості.

Рельєф значною мірою визначає тепловий і водний режим на окремих ділянках земної поверхні і є важливим чинником ґрунтоутворення. Зростання абсолютної висоти місцевості призводить до зниження температури й збільшення опадів, а тому з висотою змінюються і типи грунтів, і їхня родючість. На територіях з плоским рельєфом затримуються опади, рівномірно розподіляється температура. На схилах поверхневі води швидко стікають, не залишаються тут надовго й грунтові води. Південні схили отримують, як правило, більше тепла, ніж північні, але й тут процес випаровування відбувається швидше. Знижені ділянки земної поверхні (улоговини, долини річок) мають більше вологи, яка інколи буває надмірною. Разом із водою сюди поверхневими водами зносяться поживні речовини, змиті зі схилів. Отже, рельєф прямо і опосередковано впливає на особливості процесу грунтоутворення.

Вплив клімату на утворення ґрунту досить складний. Основний механізм його дії визначається співвідношенням тепла й вологи для певної місцевості. На територіях з коефіцієнтом зволоження, більшим за одиницю, утворюються заболочені грунти. У посушливій зоні, де коефіцієнт зволоження менший від одиниці, волога з грунту підтягується до поверхні, а разом з водою з глибинних горизонтів інколи виносяться солі, перетворюючи родючий грунт у солончак.

Опосередкований вплив клімату на ґрунтоутворення здійснюється через органічний світ. Теплий і вологий клімат сприяє розвитку рослинності, яка дає багато перегною. Вона швидко розкладається і перетворюється в поживні речовини. Надмірна суворість чи сухість клімату сильно гальмують діяльність живих організмів, збіднюють їх видовий склад та біологічну продуктивність.

Живі організми є тією частиною географічної оболонки, яка найтісніше пов'язана з ґрунтом. Характеризуючи роль живих організмів у ґрунтоутворенні, потрібно розглянути окремо вплив рослин, тварин та мікроорганізмів.

Рослини, відмираючи, є джерелом нагромадження органічних речовин у ґрунті. З них утворюється перегній (гумус). Одночасно відмерлі рослини ніби передають у землю енергію Сонця, яку вони засвоїли у процесі фотосинтезу. У грунт повертаються такі хімічні елементи, як азот, вуглець, кальцій тощо.

Найбільше перегною у незміненому природному середовищі дають трав'янисті рослини. Щорічно, відмираючи, вони збагачують ґрунт великою кількістю органіки. Тому там, де поширена трав'яна (степова) рослинність, розвивалися потужні родючі чорноземні ґрунти. У лісах, особливо хвойних, біомаса відмерлих рослинних решток значно менша, а промиваються вони атмосферними опадами більше. У результаті ґрунти тут значно бідніші на перегній.

Рослинний покрив захищає грунт від вітрової та водної ерозії (видування та змиву верхнього родючого шару).

Тварини, що живуть у ґрунті, розпушують його, подрібнюють рештки відмерлих рослин, сприяють їх розкладу. Особливу роль відіграють черв'яки, які пропускають грунт через кишечник і викидають його у вигляді грудочок.

Завершують роботу з перетворення органічних решток у перегній мікрорганізми (бактерії, мікроскопічні гриби). Вони розкладають його на мінеральні речовини. Дуже важлива роль азотофіксуючих бактерій, що засвоюють з повітря азот. Вони нагромаджують його в своєму організмі, збагачуючи ним у кінцевому результаті грунт.

Однак нагромадження гумусу й перетворення живими організмами мертвої гірської породи на ґрунт відбувається дуже повільно. Родючий шар товщиною 2 см утворюється приблизно за 100 років. Тому потужність (глибина) ґрунту і його родючість значною мірою визначаються геологічним віком території. Так українські чорноземи формувалися тисячоліттями.

У процесі господарської діяльності людина суттєво впливає на якість ґрунтового покриву Землі. При правильному, науково обґрунтованому обробітку використанні ґрунтів людям вдається значно підвищити їхню родючість. Водночас є багато прикладів, коли необдумане господарювання спричиняє їхнє руйнування та «отруєння». Особливо негативні наслідки має безсистемне зрошення чи осушення ділянок земної поверхні, неправильне розорювання надто крутих схилів, а також рівнинних територій, для яких характерні сильні вітри.

Основоположником наукового ґрунтознавства вважають В. Докучаєва.

Вплив людини на біосферу. Біосфера в даний час зазнає сильного впливу людини, причому наслідки цього впливу неоднозначні. З одного боку, людина створила тисячі нових сортів рослин і порід тварин, прискорюючи цим самим еволюцію видів у природі. Вона збагачує природні угрупування шляхом акліматизації живих організмів, підвищує родючість ґрунтів. З іншого боку, наслідками людської діяльності є інтенсивне знищення природної рослинності, звуження ареалів та погіршення умов проживання живих організмів, скорочення їх видового складу, руйнування ґрунтів у результаті посилення процесів ерозії і т. д. От чому однією з найважливіших проблем сучасності є охорона біосфери, розумне використання її багатств.

Гідросфера

Гідросфера - водна оболонка Землі. Вона включає всю хімічно не зв'язану воду, незалежно від її агрегатного стану. З 1,4 млрд. км³ загального об'єму вод гідросфери близько 96,5 % припадає на Світовий океан, 1,7% - на підземні води, приблизно стільки ж - 1,7% - на льодовики і постійні сніги (головним чином Арктики, Антарктиди і Гренландії), менш 0,01 % - на поверхневі води суші (річки, озера, болота). Таким чином на суші сконцентровано до 3,5 % вод. Незначна кількість води міститься в атмосфері і в живих організмах (рис. 1).

Рис. 1. Структура гідросфери

Гідросфера єдина. Її єдність в спільності походження всіх природних вод з мантії Землі, в єдності їх розвитку, в просторовій безперервності, у взаємозв'язку всіх природних вод в системі Світового кругообігу води.

Світовий кругообіг води - процес безперервного переміщення води під впливом сонячної енергії і сили тяжіння, що охоплює гідросферу, атмосферу, літосферу і живі організми. Кругообіг води складається з випаровування з поверхні океану, перенесення водяної пари повітряними потоками, його конденсації в атмосфері, випадання опадів, їх просочування і поверхневого та підземного стоку з суші в океан. Це відповідає великому кругообігу води (рис. 2). У процесі Світового кругообігу води відбувається поступове її оновлення у всіх частинах гідросфери. Цей процес вимагає різних проміжків часу: підземні води оновлюються за сотні, тисячі і мільйони років; полярні льодовики - за 8-15 тис. років; води Світового океану - за 2,5-3 тис. років; замкнуті, безстічні озера - за 200-300 років; протічні - за декілька років; річки - за 12-14 діб; водяна пара атмосфери - за 8 діб; вода в організмах - за декілька годин. Світовий кругообіг води зв'язує всі зовнішні оболонки Землі і організми.

Мале коло кругообігу води в природі складається з випаровування, перенесення водяної пари і випадання опадів (рис. 2).

Рис. 2. Малий та великий кругообіги води у природі (school.hvatit.com)

Світовий океан. Основну частину гідросфери становить Світовий океан, його води вкривають 71 % поверхні Землі. Середня глибина Світового океану 3700 м, найбільша - 11022 м (Маріанський жолоб). Об'єм вод Світового океану становить 1338 млн. км³. Площа Світового океану становить 361 млн. км². Єдиний Світовий океан поділяється на чотири океани: Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий (рис. 3). Межі океанів проводять по береговій лінії материків і островів, а у водних просторах умовно по меридіанах мисів. Зараз виділяють п'ятий — Південний океан. У нього входять води південної півкулі Землі між Антарктидою і південними краями материків Південної Америки, Африки і Австралії. Для цього регіону Світового океану характерне перенесення вод із заходу на схід (течія Західних вітрів).

Рис. 3. Світовий океан

Дно Світового океану має значні відмінності у глибинах, будові (рис. 4).

Підводна окраїна материків утворює материкову відмілину - шельф, таматериковий схил. Шельф має глибини до 200 м. Дно утворене відкладами, які, переважно, принесені із суші - піски, гравій, галька й ін. Шельф багатий на нафту, газ, розсипні родовища металів, алмазів тощо. Материковий схил також є затопленою частиною континенту з земною корою материкового типу до глибини близько 3,5-4 км. Він часто східчастій, розсічений зверху донизу підводними каньйонами.

Рис. 4. Схема рельєфу дна Світового океану

На стику материкової і океанічної частин літосферних плит виділяється перехідна зона. До неї відносять улоговини окраїнних морів, ланцюжки островів переважно вулканічного походження, глибоководні жолоби. В усьому Світовому океані жолобів є понад тридцять. Найглибший із них Маріанский жолоб - 11022 м, а найдовший — Алеутський - 3570 км. З перехідною зоною пов'язані основні діючі вулкани Землі, а також осередки землетрусів. Найкраще перехідна зона виражена уздовж Тихоокеанського узбережжя Азії (Охотське море - Курильські острови і Камчатка - Курильсько-Камчатський жолоб; Японське море - Японські острови - Японський жолоб).

Основна зона дна Світового океану - ложе океану. Вона займає більше половини його площі з переважаючими глибинами до 6 км. В основі цієї зони лежить земна кора океанічного типу. Гряди, плато, височини розділяють ложе на улоговини. Донні відкладення утворені мулами органогенного походження, глиною.

Центральну частину океанів займають серединно-океанічні хребти. Загальна довжина їх складає понад 60 тис. км. Висота хребтів над ложем океану - до 3000-4000 м, ширина - 1000-2000 км. Уздовж осьових частин хребтів є глибокі ущелини - рифти. Вони мають ширину декілька кілометрів, а глибину - 1-1,5 км. Уздовж рифтів є багато діючих підводних вулканів, часті землетруси, спостерігасться посилений тепловий потік.

Світовий океан та його частини: моря, затоки, протоки. Суходіл в Океані. У Світовому океані виділяються окремі частини: моря, протоки, затоки. Море — це більш-менш відокремлена ділянками суходолу або підводними підняттями частина океану. Єдиним винятком є Саргасове море у Північній Атлантиці, яке розташоване всередині океану. Моря займають близько 10% площі Світового океану. Найбільші серед них за площею Філіппінське, Аравійське, Коралове.

За розташуванням моря бувають: окраїнні, внутрішні та міжострівні. Окраїнними називають моря, які розташовані вздовж окраїн материків, як правило, на їхньому підводному продовженні (Баренцеве, Східнокитайське й ін.). Внутрішні моря це ті, які далеко врізаються в сушу одного чи двох материків. Тому серед них виділяють міжматерикові (Середземне, Червоне і ін.) і внутрішньоматерикові (Чорне, Азовське, Балтійське). До міжострівних морів належать Яванське, Філіппінське і ін.

Берегова лінія - межа суші і моря, може мати різну ступінь порізаності. Ускладнюють її затоки і півострови, а також острови і протоки.

Затоки - частина моря, океану (річки, озера), що глибоко врізається у суходіл. Вони менше відокремлені від нього, ніж моря.

Протоками називають порівняно вузьку смугу води, що розділяє частини суходолу і сполучає суміжні водні басейни. Найширша - протока Дрейка - 1120 км, глибина - 5249 м. Найбільша - Мозамбікська протока - 1760 км.

Півострів - частина суші, що вдається у водний простір. Найбільший за площею півострів - Аравія (2730 тис. км²).

Невелика, порівняно з материками, ділянка суходолу, що з усіх сторін омивається водою, називається островом. Найбільший серед них - Гренландія (2176 тис. км²). Скупчення островів називають архіпелагами (Канадський архіпелаг, Шпіцберген, Вогняна Земля).

Острови бувають за походженням материковими, вулканічними і кораловими. Перші є виступами підводних окраїн материків. За розмірами вони найбільші. Острови вулканічного походження - результат виверження підводних вулканів. Часто вони витягнуті у вигляді ланцюжків уздовж океанічних жолобів або серединно-океанічних хребтів. Коралові острови утворюються в океанах між Північним і Південним тропіками з температурою води не нижче + 20°С і глибиною до 50 м. Найчастіше існують у формі окремих рифів або скупчень рифів у вигляді розірваних кілець — атолів. Найбільше коралове утворення на земній кулі - Великий Бар'єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії на 2000 км.

Солоність вод Океану. В океанічній воді розчинені майже всі відомі на Землі речовини, але в різних кількостях. Більшість їх через малий вміст важко знайти. Серед розчинених в океанічній воді солей переважають хлориди (89 %) і сульфати (майже 11 %), значно менше карбонатів (0,5 %). Кухонна сіль (NaCl) додає воді солоний смак, солі магнію (МаСl) - гіркий. Загальна кількість всіх солей, розчинених у воді, називається солоністю. Вона вимірюється в тисячних частинах грама - проміле (°/оо).

Середня солоність Світового океану близько 35 °/оо, тобто в кожному кілограмі води міститься в середньому 35 г солей. Солоність води океану залежить від співвідношення кількості атмосферних опадів і випаровування. Знижують солоність морських і океанічних вод річкові води і вода льодів, що тануть. У відкритому океані розподіл солоності в поверхневих шарах води (до 1500 м) має зональний характер. У екваторіальному поясі, де випадає багато опадів, вона знижена, в тропічних широтах - підвищена. У помірних і полярних широтах солоність знову знижується. У Північному Льодовитому океані вона становить 32 °/оо.

Помітно відрізняються за солоністю внутрішні моря. Солоність води в Балтійському морі до 11 °/оо, в Чорному - до 19 °/оо, а в Червоному - до 42 °/оо (найвища серед внутрішніх). Пояснюється це різним співвідношенням надходження (атмосферні опади, річковий стік) і витрат (випаровування) прісної води, тобто кліматичними умовами.

Температура води. Температура вод Світового океану залежить від географічної широти і розподіляється на його поверхні зонально. Зональність порушується океанічними течіями, впливом суші, постійними вітрами. Найвищі середньорічні температури води (27-28°) спостерігаються в екваторіальних і близьких до них широтах. Із збільшенням широти зменшується величина сонячної радіації і в приполярних областях температура вод Світового океану знижується до 0° і навіть нижче. Для всього Світового океану середня температура приповерхневого шару океанічних вод становить +17,5°С. З зануренням вглиб вона знижується і поблизу дна не перевищує 2°С. Середня температура всієї маси води океану - 4°С. Вода має велику теплоємність, тому в океані накопичується величезна кількість тепла. Тільки верхній 10-метровий шар океанічних вод містить тепла більше, ніж вся атмосфера.

Крига покриває близько 15% всієї акваторії (водного простору) Світового океану, тобто 55 млн. км²; зокрема 38 млн. км² у Південній півкулі. За походженням крига, що зустрічається в морях і океанах, не тільки морська, тобто утворюється шляхом замерзання солоної води; прісний лід виноесться річками і сповзає з материків і островів. Великі плавучі брили льоду в океанах і морях, які утворюються в результаті відламування від сповзаючих із суші покривних льодовиків, називаються айсбергами.

Льодовий покрив має величезний вплив на життя в океані, на клімат Землі. Льоди в океанах і особливо в морях утруднюють судноплавство і морські промисли.

Ресурси Світового океану. Ресурси Світового океану поділяють на біологічні, мінеральні і енергетичні. За масштабами використання і значенням провідне місце серед біологічних ресурсів займає нектон. Переважна частина (80-85%) його біомаси представлена рибами. Бентос використовується поки-що недостатньо: в основному двохстулкові молюски (гребінці, устриці, мідії і ін.), голкошкірі (морські їжаки), ракоподібні (краби, омари, лангусти). Все більше застосування знаходять водорості. Мільйони людей вживають їх в їжу. З водоростей одержують ліки, крохмаль, клей, виготовляють папір, тканини. Водорості — добрий корм для домашніх тварин і хороше добриво.

До останнього часу експлуатація мінеральних багатств дна океанів і морів обмежувався районами континентальних шельфів. Тепер у ряді країн проводяться дослідження для організації промислового видобутку мінеральної сировини на великих глибинах.

У водах океану є запаси дейтерію - палива для майбутніх термоядерних електростанцій. Невичерпні потенційні ресурси дешевої енергії акумульовані в хвилях, течіях, припливах і можуть бути перетворені в електричну енергію.

У Світовому океані міститься основна частина водних ресурсів Землі. У багатьох аридних країнах здійснюється опріснення морської води. У майбутньому води Світового океану стануть основним джерелом води для потреб людини.

У морській воді знаходиться велика кількість мінеральних речовин. Головною з них є кам'яна сіль, яка міститься в кількості 20 млн. т на 1 км³ води. Випаровувати сіль з морської води китайці навчилися ще 4 тис. років тому. Зараз в такий спосіб в світі одержують біля 1/3 усієї солі, особливо в Японії, Китаї.

40 % магнію, що споживається у світовому господарстві зараз одержують з морської води.

У морській воді міститься багато сірки, брому, алюмінію, срібла, золота. Загальні запаси золота Світового океану оцінюються у 10 млн. т, що набагато перевищує його поклади на суші. Всього у морській воді понад 60 хімічних елементів.

Серед мінеральних ресурсів дна Світового океану перше місце належить нафті і газу, які дають понад 90 % прибутків, що одержують нині від видобутку морських корисних копалин. Загальна кількість розвіданих нафтогазоносних басейнів на морському шельфі сягає біля 300. За оцінками спеціалістів під водою Світового океану є до 65-70% світових запасів нафти. За даними ООН на морському дні є 43 млрд т алмазів, 358 млрд т марганцю, 7,9 млрд т міді, 5,2 млрд т кобальту. Цих запасів вистачить на десятки тисяч років.

Морські поклади досить широко використовуються. Прикладом може бути: видобуток олов'яної руди - каситериту - у шельфовій зоні Індонезії, Малайзії та Таїланду; рутилу та цирконію біля узбережжя Австралії; ільменіту — біля узбережжя Індії; алмазів - біля узбережжя Намібії; бурштину - у Балтійському морі. Щорічно з морських глибин видобувають майже 1 млрд. т піску і гравію, в тому числі США - 500 млн. т. Розробляються технології видобутку залізомарганцевих конкрецій, запаси яких обчислюються у трильйонах тонн.

Своєрідними ресурсами дна Світового океану можна вважати скарби затонулих кораблів.

До енергетичних ресурсів Світового океану належать енергія припливів та відпливів, хвиль, морських течій, термальних градієнтів та ін. Потенційним джерелом енергії є ізотоп водню-дейтерію, запаси якого складають майже 300 млрд. т.

Води суходолу. Річка та її частини. Елементи річкової долини.  Річкові басейни. Живлення та режим річок. Початок річки, що відповідає місцю, починаючи з якого з’являється постійна течія води в руслі, називають витоком. Починатись річка може із струмків, джерел, льодовика, озера або болота. Якщо річка утворюється від злиття двох річок, то початком її є місце злиття; однак витоком її вважають місце початку довшої з двох річок. Якщо річка утворюється з двох безіменних річок, витоком її вважають витік водотоку більшої довжини, а при однаковій довжині – витік лівої складової. В разі утворення річки від злиття двох річок, які мають самостійні назви, початком її вважають точку злиття річок, що утворюють її.

Впадаючи в іншу річку, озеро або море, річка утворює гирло. Якщо річка впадає в річку, озеро або море двома рукавами, її гирлом вважають гирло більшого рукава. У гирлах звичайно акумулюються винесені річкою наноси. При впаданні в море в такому випадку утворюються багаторукавні гирла, які називають дельтами. Основні частини річки позначені на рис. 5.

Рис. 5. Річка та її частини ( vchitel.info)

При наявності дельти гирлом вважають гирло основного рукава. Якщо за рахунок припливів, відпливів та морських течій, а також великої глибини водоприймача утворення гирл неможливе, то річка часто впадає в море одним широким рукавом, який називають губою або естуарієм. Особливою формою естуаріїв є лимани, які внаслідок наступання моря на сушу являють собою затоплену морем гирлову частину долини.

Довжиною річки називають відстань від витоку до гирла (в кілометрах); відлік ведуть від гирла як від більш визначеної точки, ніж витік. Виміряти довжину річки на карті можна за допомогою приладу курвиметра. Також приблизне вимірювання можна зробити простою ниткою, приклавши її вздовж всієї довжини річки на карті, а потім виміряти цей відрізок нитки лінійкою і, відповідно до масштабу карти, визначити справжню довжину ріки.

Річка має два береги. Правий і лівий береги визначають за напрямком течії: якщо стати обличчям в напрямку її руху, то праворуч буде правий берег.

Кожна річка має притоки – річки, які впадають у неї. Головна річка з усіма її притоками утворює річкову систему. Назва річкової системи дається за головною річкою, наприклад – система Дніпра, Дунаю, Амазонки. Найбільші у світі річкові системи – Амазонка, Конго, Міссісіпі з Міссурі, Об з Іртишем.

Територія, з якої річка збирає свої води, називається басейном річки. Межа, що розділяє сусідні річкові басейни, називається вододілом. Добре вираженими вододіли є у горах - вони проходять по гребенях хребтів, на рівнинах – по найвищих їх ділянках.

Живлення річок. Особливість річки – постійний рух води. Коли припиняється живлення річки, тобто поповнення річища водою, вона пересихає. Річки живляться дощовою водою, талими водами снігу та льоду, підземними водами.  

Дощове живлення є головним для річок екваторіального, тропічного та субтропічного поясів, а також областей помірного з мусонним типом клімату. Таке живлення мають найповноводніші річки земної кулі – Амазонка і Конго. Рівень води в них майже не змінюється, оскільки рясні дощі випадають в їх басейнах цілий рік.

Снігове живлення має основне значення для більшості річок помірного поясу, де бувають досить холодні і сніжні зими. Воно характерне для більшості річок України.

Льодовикове живлення мають річки, які беруть початок у дуже високих горах, де існують льодовики. Найвищий рівень води в цих річках буває влітку, коли відбувається танення льодовиків.

Підземне живлення становить незначну частку у всіх річках. Саме завдяки цьому річки не пересихають у посушливий період або тоді, коли вони затягнуті кригою.

Більшість річок мають мішане живлення з переважанням одного з джерел живлення. Наприклад, Дніпро взимку, коли вкривається кригою, живиться підземними водами, навесні – талими, влітку й восени – дощовими та підземними.

Водний режим. Зміну рівня води в річці впродовж року називають водним режимом річки.

Найвищий рівень води в річці, який наступає щороку у певний час, називають повінню. Причиною повені найчастіше буває танення снігів або тривалі дощі, залежно від типу клімату. Під час цього періоду вода затоплює прилеглу до русла частину долини річки.

Найнижчий рівень води в річці – межень. У помірному поясі переважно вона спостерігається у зимовий та літній періоди. Взимку причиною межені є морози, утворення льодового покриву на річці, а влітку – посуха. Під час межені річки живляться винятково підземними водами.

Для річки характерним є також паводок – короткочасне, швидке і різке підняття рівня води, яке може відбуватись в різні сезони. Причинами паводка можуть бути: інтенсивне танення снігу або льоду, зливи, затори криги. Рівень води у період паводку на деяких річках може значно перевищувати рівні, які фіксуються під час повені. Повені спостерігаються і в Україні, зокрема досить значні з них бувають на річках Карпат.

На річках, що протікають по території, де відбувається зміна холодної та теплої пори року, в тому числі й в Україні, взимку спостерігається льодостав – період нерухомого льодового покриву на річці.

Озера, їх походження. Природне заглиблення в земній поверхні, яке заповнене водою, називається озером. Всі озера Землі займають площу 1,8% площі суходолу.

За розмірами їх поділяють на дуже великі (площею понад 1000 км²), великі (площею понад 100 км²), середні (10-100 км²) і малі (менше ніж 10 км²). Найбільшими на земній кулі є 20 озер, які мають площу понад 10000 км².

Озера поділяють не тільки за розміром, але й за характером водообміну, солоністю вод тощо. Залежно від характеру водообміну вони бувають безстічні і стічні. До перших належать ті, що втрачають воду лише через випаровування. Озера, з яких беруть початок річки або струмки, називають стічними. Якщо через озера протікають річки, то їх називають протічними.

З річковими і підземними водами в озера надходять солі. Якщо озеро безстічне, солі в ньому нагромаджуються, вода стає солоною. Солоність озер може бути у багато разів вищою, ніж солоність океанічних вод. За солоністю розрізняють озера прісні (солоність до 1%о), солонуваті (до 25%о). Солоні озера мають ще більшу солоність і найхарактерніші для пустель, напівпустель і степів.

Класифікацію озер за походження улоговин наведено на рис. 6. 

Рис. 6. Групи озер за походженням їх улоговин

Озера використовуються людиною для водопостачання населених пунктів, підприємств, зрошення полів, видобутку солей, лікувальних грязей, а також для розведення риби, як зона відпочинку. У багатьох місцях люди, перегородивши штучною греблею струмок чи невеличку річку, роблять стави.

Озера, як і річки, потребують охорони. Скидання промислових вод, отрутохімікатів, нафтопродуктів, забруднення вод побутовими відходами людської діяльності поставили багато великих та малих озер світу на межу загибелі.

Болота. Болото – ділянка суходолу, яка характеризується надмірним зволоженням і наявністю вологолюбної трав’яної рослинності, з залишків якої звичайно утворюється торф.

Болота виникають при заростанні озер. Спочатку на дні озера відкладаються мул, пісок, рештки рослин. Озеро поступово міліє. Підводна рослинність змінюється надводною, вологолюбною, що вкриває всю його поверхню. Коли ці рослини відмирають, їхні рештки відкладаються на дні. З часом вони нагромаджуються, ущільнюються і перетворюються на торф. Так на місці озера з’являється болото.

Болота поділяються на низинні, верхові та перехідні. Вони розрізняються за джерелом живлення і характером рослинності.

Низинні болота утворюються в долинах річок, на берегах озер. Живляться підземними водами. З рослин переважають осока, очерет, хвощі, плавуни та інші вологолюбні рослини, з дерев – вільха. В Україні низинні болота поширені на Поліссі.

Верхові болота розміщуються на вододілах річок, живляться атмосферними опадами. Рослинність на таких болотах бідна, здебільшого – різні мохи. Ростуть також пухівка, журавлина. Багато верхових боліт розташовані у районах з великою кількістю опадів – у тайзі, тундрі.

Перехідні болота займають за характером живлення та рослинності проміжне положення.

Болотам належить важлива роль у природі. Вони зволожують повітря навколишніх територій, є місцями проживання багатьох видів рослин, тварин. У болотах утворюється корисна копалина – торф, який має широке застосування. Шляхом хімічної переробки з торфу виробляють добриво, барвники та ліки. Використовується торф і як паливо. Тривалий час люди намагалися осушувати болота і перетворювати їх на родючі поля. Проте, це нерідко призводить до негативних наслідків: знижується рівень грунтових вод, виникають пилові бурі, зникають болотні рослини і тварини, перестає утворюватися торф.

На земній кулі болота займають близько 350 млн. га; найбільша їх кількість в Азії, Європі та Північній Америці. В межах України найбільше боліт на Поліссі (особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській областях), у долинах степових річок, а також у Карпатах.

Льодовики. Майже 16 млн.км² площі Землі постійно вкриті снігом і льодом. Ця величезна площа дорівнює приблизно Південній Америці.

Льодовиком або глетчером, називається маса льоду, що повільно рухається по схилу поверхні землі під впливом сили ваги. Льодовики утворюються з снігу, який випадає в тих місцях, де сніг розтанути не встигає до кінця, тобто розташованих вище від снігової лінії. Висота снігової лінії над рівнем океану, залежить не тільки від температури повітря, а й від кількості опадів.

У полярних країнах сніг і лід вкривають сушу майже від рівня моря, а в низьких широтах, у тропіках, - тільки найвищі гори. Отже висота снігової лінії зростає над рівнем океану від полюсів до екватора.

Антарктида і Гренландія майже цілком вкриті важкою шапкою „вічного” льоду”.

Слово „вічний” не зовсім точне і тому взяте в лапки. В історії Землі був час, коли і в Антарктиді, і на Гренландії льоду не було і там росли листяні і хвойні ліси.

В наш час товщина льодового щита Антарктиди і Гренландії подекуди перевищує 2 тис. м.

Загальний об’єм льоду, що вкриває сушу, і запас води в ньому дуже великі. Якби вся крига розтанула, рівень Світового океану піднявся б на 40-45 м.

Льодовики – продукт клімату, вони можуть бути тільки там, де є певне поєднання температури й опадів.

Майже вся маса льодовиків північних полярних країн зосереджена в найбільш вологій частині Арктики – між Баффіновою Землею і Землею Франца-Йосифа. На островах на схід від Північної Землі льодовиків майже немає, бо тут дуже мало опадів.

Зменшення опадів на Кавказі з заходу на схід підвищує снігову лінію від 2700 м в районі на захід від гори Маруха до 3600 і більше метрів у районі Шахдагського хребта та гори Базар-Дюзі.

Вологий морський клімат Нової Зеландії в поєднанні з низькою температурою на високих горах сприятливий для утворення великих льодовиків. Цікаво, що льодовики на островах Нової Зеландії спускаються в ліси з буків і деревоподібних папоротей (теплолюбних рослин).

Є на Землі й такі льодовики, які лежать у сусідстві з пустелями, наприклад, у Середній Азії. Це не дивно, бо на високих горах буває значно більше опадів, ніж у сусідній пустелі.

У житті рік та льодовиків багато спільних рис. І ті й інші виконують ту саму роль у великому кругообігу вологи на земній кулі. Якби ріки не повертали океанові надлишкову вологу, яка у вигляді опадів надходить з океану на сушу, материки були б давно затоплені. Якби не було льодовиків, що повільно стікають з гір, островів і Антарктичного материка, нагромадилися б величезної висоти колони із снігу та льоду. Але нічого подібного не відбудеться, бо існує сила ваги, яка примушує льодовики, як і воду, стікати в океани і моря.

Будова льодовиків. Вище снігової лінії сніг нагромаджується у тому разі, якщо рельєф місцевості має плоску, угнуту або мало опуклу форму. Збираючись товстим шаром, сніг у нижній своїй частині поступово перетворюється в лід. Нижні льодові кристалики сніжинок з’єднуються в щільні напівпрозорі зерна, що називаються фірном. Фірн під тиском розміщених вище шарів снігу ущільнюється і утворює спочатку білий фірновий, а потім глетчерний лід голубого кольору.

Завдяки пластичності лід стікає вниз по схилу гори або по дну долини нижче від снігової лінії. Частина льодовика, що перебуває вище цієї лінії, називається областю живлення, а нижня його частина – областю танення.

Живлення річок льодовиками. У низьких і помірних широтах льодовикові язики, стікаючи все нижче і нижче, починають танути, даючи початок струмкам і рікам. Повені рік з льодовиковим живленням припадають на найтеплішу пору року, коли льодовики тануть швидше. Типові ріки льодовикового живлення – Аму-Дар’я і Сир-Дар’я. У посушливих районах середньоазіатських країн вода цих рік – головне джерело зрошування полів цінних сільськогосподарських культур, таких, наприклад, як бавовник.

Рух льодовиків. За характером руху льодовики нагадують ріки. Так, наприклад, біля берегів льодовикової долини лід іде повільніше, ніж на середині. Чим більший похил долини, тим швидший рух льоду. У місцях, де долина розширяється, лід рухається повільніше, ніж у звуженнях. Так само тече і вода в річці. Як і річки, льодовики вливаються з боків у головний льодовик, який звичайно займає долину між двома гірськими хребтами.

Швидкість руху льодовика набагато менша від швидкості руху води в річці. Вона різна в різних географічних умовах. Великі льодовики Кавказу і Альп просуваються із швидкістю від 10 до 150 м за рік. На Памірі ця швидкість доходить до 1500 м за рік, тобто щодоби близько 4 м. Найбільша швидкість льодовиків – 38 м за добу – спостерігається у льодовиків в Гренландії. Антарктичний льодовий щит сповзає з швидкістю 2 м за добу.

Наука, яка вивчає льодовики, називається гляціологією.

 Літосфера та рельєф

Будова Землі. Історія Землі нараховує майже 5 млрд. років. Про це вчені довідались із позаземних джерел, таких як метеорити та інші тіла Сонячної системи, а також із дослідження гірських порід і скам'янілостей земної кори.

Щоб уявити собі безкінечно довгу історію Землі, геологи подали її у вигляді геохронологічної таблиці, у якій геологічний час поділяють на ери, та на періоди, а ті - на епохи. Ери змінювались від найдавнішої у такому порядку - архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська, кайнозойська.

Таблиця 1. Геохронологічна шкала

У архейській і протерозойській ерах (докембрій), що були понад 4 млрд. років тому, відбулося первісне нарощування суходолу і відбулося відокремлення мантії від ядра, сформувалась первинна атмосфера і, ймовірно, виникло життя. На протерозой припадає головна фаза байкальської складчастості, внаслідок якої утворилися найдавніші гори (Прибайкалля і Забайкалля). У палеозої окремі ділянки суші з'єдналися, утворивши суперконтинент Пангею, що простягався від полюса до полюса. Почали розвиватися наземні рослини і панцирні тварини. Наприкінці цього періоду майже 90 % живих організмів вимерло внаслідок зміни клімату. У палеозої відбувалася почергова активізація тектонічних рухів - так звані тектонічні епохи, або складчастості - каледонська (девонський період), герцинська (кам'яновугільний і пермський). У каледонську тектонічну епоху утворились гори Скандинавські, а у герцинську - Уральські, Шварцвальд, Аппалачі.

Мезозойська ера вважається епохою плазунів: динозаври - на суходолі, іхтіозаври - в морях, птерозаври - у повітрі. Поверхня Землі була вкрита папоротями, хвощами, плаунами, з'явились хвойні і квіткові рослини.

Рис. 1.  Бронтозаври. Тривалість життя цих тварин досягала інколи близько 200 років

Суперконтинент Пангея починає розколюватися, відбувається відокремлення Південної Америки від Африки, Австралії, Антарктиди.

Наприкінці мезозою відбулося зникнення динозаврів. Вчені пов'язують це із паданням велетенського метеориту у Мексиці та з лавовими виверженнями на плоскогір'ї Декан, що призвело до зміни клімату.

Кайнозойська ера характеризувалася значним рухом літосферних плит, зміною обрисів материків. Внаслідок горотворних процесів (альпійська складчастість) виникли гори Кордильєри, Анди, Альпи, Карпати, Кавказ, Кримські гори, Піренеї, Памір, Гімалаї, Атлаські гори, нагір'я Тибет.

Нинішніх форм набрало життя на Землі: з'явились нові види рослин і тварин, з'явилась людина. У цю еру майже 16 млн. років тому відбулося глобальне похолодання (так званий льодовиковий період). Одночасно з ним відбувається посуха в екваторіальних районах. Зменшилась територія лісів, виникли пустелі.

Близько 10 млн. років тому Антарктида покривається льодом, дещо пізніше - обширні льодові покриви вкривають північну півкулю. Льодовикові періоди змінювалися потепліннями і це впливало на зміни органічного світу.

Таким чином, сучасна будова Землі - результат всієї історії формування планети. Спочатку Земля, утворившись з протопланетної хмари, була холодною. Виділення тепла при стисненні і при радіоактивному розпаді привело до розігрівання речовини. При цьому важчі компоненти опускалися до центру планети, а легкі підіймалися до поверхні.

За допомогою сейсмічних методів, встановлено, що земна куля має неоднорідну будову на всій глибині, вона складається з кількох оболонок: ядра, мантії і земної кулі.

Рис. 2. Внутрішня будова Землі

 Земне ядро радіусом 3500 км складається (гіпотетично) із заліза з домішкою легших елементів. Зовнішній шар ядра знаходиться в рідкому, розплавленому стані. Внутрішнє ядро радіусом 1250 км тверде. Рухи речовини в зовнішньому шарі ядра можуть бути причиною існування магнітного поля Землі, (магнітосфери), що надійно оберігає все живе на поверхні Землі від згубної дії заряджених космічних частинок.

Мантія має потужність 2900 км і складає 83 % (з ядром - 99 %) від загального об'єму планети. Зважаючи на високу температуру (вище 2000°), речовина мантії при величезному тиску знаходиться в твердому кристалічному стані. У верхній мантії, всього на глибині 50-70 км під океанами і понад 100 км під материками, знайдений м'який, пластичний шар мантії - астеносфера (слабка сфера). Її товщина - 200-250 км. Над ним - менш гарячий жорсткий, крихкий шар мантії і земна кора.

Земна кора - тверда, шарувата зовнішня оболонка Землі, що складається з гірських порід і мінералів, потужністю від 5 км під океаном до 80 км під гірськими спорудами материків (середня товщина - 35 км). За масою земна кора на 90 % складена з восьми хімічних елементів: кисню, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, калію, натрію, магнію. Поєднання різних хімічних елементів утворюють однорідні за фізичними властивостям природні тіла — мінерали. З мінералів складаються гірські породи ( — сполучення кількох мінералів або скупчення одного є земній корі). Кількість мінералів в породах є різною. Вапняк, наприклад, складений з одного мінералу - кальциту, граніт - з трьох: кварцу. польового шпату, слюди. Гірські породи за походженням ділять на магматичні, осадові і метаморфічні.

Класифікацію гірських порід наведено на рис. 3.

Рис. 3. Гірські породи

Магматичні гірські породи утворюються при застиганні магми на глибині (наприклад, граніти) або на поверхні (наприклад, базальти). Ці породи складають 60% об'єму земної кори.

Рис. 4.  Граніт - "візитна картка" Землі

Осадові породи - результат відкладення на суші і на дні океану уламків різних порід, що за механічним складом є рихлими (пісок, галька) або зцементованими (пісковик) органічними (вапняк, кам'яне вугілля) продуктами хімічних реакцій (калійні солі). Осадові гірські породи поділяються на уламкові (щебінь, галька, пісок) , хімічні (калійна сіль, кам'яна сіль, вапняк), органічні (вугілля, крейда, торф). У метаморфічні можуть перетворитись різні породи під дією високої температури, великого тиску, впливу розчинів і газів (наприклад, мармур, гіпс, сланці).

Впродовж всієї історії розвитку нашої планети на її поверхні і в надрах утворюються різноманітні гірські породи. Ті з них, які використовуються людиною, називаються корисними копалинами. Їх, як і гірські породи, поділяють за походженням на осадові, магматичні та метаморфічні.

 Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих глибин (максимальна глибина свердловини, з якої видобувають корисні копалини — до 12 тис. м). Отож вони тісно пов'язані з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних тектонічних структур характерні певні види корисних копалин.

Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит платформенних областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур, які в минулому були басейнами нагромаджень осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.

Магматичні та метаморфічні корисні копалини поширені в гірських місцевостях з слідами вулканічних процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та метаморфічні породи. Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит.

Так, на континентах, у місцях розвитку рифових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. В зоні стикання материкових літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.

Оскільки запаси корисних копалин поступово вичерпуються, то необхідно їх економно використовувати, якнайповніше добувати, а відпрацьовані шахти і кар'єри повертати до безпечного стану.

Розрізняють два типи земної кори: материкова (континентальна) і океанічна. Материкова кора потужніша (до 80 км в горах і до 40 км - на рівнинах), мас три шари: осадовий, гранітний, базальтовий. Океанічна кора двошарова (осадовий і базальтовий), досить тонка (до 7 км) але важча, ніж материкова. Встановлено, що океанічна кора молодша від материкової.

Літосфера (грец. - камінь) - тверда оболонка Землі, що включає верхній шар мантії, що розташований на гарячій астеносфері, і земну кору. Потужність літосфери в середньому 70-250 км, з них 5-70 км - земна кора. Літосфера немонолітна, вона розділена гігантськими розломами на літосферні плити.

Поверхня літосфери нерівна. Сукупність всіх її нерівностей називають рельєфом. Розрізняють позитивні і від'ємні форми рельєфу. Найбільші від'ємні форми рельєфу на Землі - западини океанів, а позитивні - материки. Це — форми рельєфу першого порядку. Форми рельєфу другого порядку - гори і рівнини, як на суші, так і на дні океанів. Поверхня гір і рівнин має складний рельєф, що складається з дрібніших форм. Рельєф земної поверхні формується внаслідок дії на літосферу внутрішніх і зовнішніх процесів.

Внутрішні (ендогенні) процеси проходять усередині Землі і виявляються в тектонічних рухах, землетрусах і вулканізмі. З ними пов'язано утворення найбільш значних нерівностей земної поверхні, її безперервні зміни.

Тектонічні рухи - сукупність горизонтальних і вертикальних рухів літосфери, що супроводжуються виникненням розломів та складок земної кори. Тектонічні рухи бувають повільними і швидкими.

У формуванні рельєфу земної поверхні найважливіша роль належить рухам літосферних плит.

Літосферні плити - великі блоки літосфери, що повільно ковзають по в'язкій речовині мантії. Найбільші з них: Євразійська, Північно-Американська, Південно-Американська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична і Наска. Межі цих плит не завжди співпадають з межами материків і океанів. Всі великі плити, окрім Тихоокеанської і Наска, несуть на собі і материки і океани. Літосферні плити рухаються по астеносфері внаслідок внутрішніх сил Землі і обертання її навколо осі. Швидкість їх руху невелика — 2-5 см на рік. Переміщення літосферних плит можна пояснити конвективними потоками в мантії.

Магма — розплавлена речовина мантії, насичена газами, що підійнялася розломами, нарощує краї плит, що розсовуються. У таких місцях формуються серединно-океанічні хребти. Вони знайдені у всіх океанах і утворюють грандіозну систему, загальною протяжністю понад 60000 км. Висота хребтів - 2500-3000 м, ширина залежить від швидкості руху плит: чим більша швидкість, тим ширший хребет. Найбільшої ширини досягає хребет в південно-східній частини Тихого океану, де він не займає серединного положення, і називається Тихоокеанським підняттям.

Рис. 5.  Рух магми

Як правило, серединно-океанічні хребти розітнуті уподовж, тобто по осі хребта, ущелинами — океанськими рифами. Риф — розколини дна океану у місцях розходження літосферних плит), їх ширина - від декількох десятків кілометрів у верхній частині до декількох кілометрів біля дна. На дні рифу знаходяться невеликі вулкани, гарячі джерела, молода базальтова кора. У рифах народжується нова океанічна кора. Океан існував понад 3 млрд. років тому. При утворенні серединно-океанічних хребтів, океанська кора переміщується при русі плит від рифів.

Там, де на важчі літосферні плити з океанічною корою насуваються легші, що несуть материкову кору, вони поволі занурюються в астеносферу. Плита, що опускається, переплавляється, це супроводжується землетрусами і вулканізмом. У місцях вигину плити, що опускається,   утворюється   глибоководний   жолоб,   а  уздовж   нього - дугоподібні ланцюжки островів (Курильський жолоб і Курильські острови) або гірські хребти (Атакамський жолоб і Анди). У глибоководних жолобах поступово накопичуються осадові породи. При наступному стисненні вони зминаються в складки, виникають розломи, піднімаються гори, ланцюжки островів з'єднуються з материками.

Горотворення відбувається і там, де стикаються літосферні плити з материковою корою. Так, при зіткненні рухомої Індо-Австралійської плити з Євразійською утворилися Гімалаї. Таким же чином утворились Уральські гори.

Кількість літосферних плит не залишається постійною. Вони не тільки з'єднуються, але і роз'єднуються на частини новими рифами, які утворюються як на дні океану, так і на материках. Наприклад, риф Червоного моря відокремлює Аравійський п-ів від Африки, вони поволі віддаляються одне від одного.

За умови, що магма застигає в тріщинах і порожнинах земної кори без її виходу на земну поверхню, цей процес називається внутрішнім магматизмом. Магму, яка вилилася на земну поверхню внаслідок вулканізму, називають лавою.

Розташування, розміри та конфігурація материків і океанів у далекому минулому були іншими, вони також зміняться у майбутньому. Так, в палеозої (570-185 млн. років тому) Австралія, Південна Америка, Африка і Антарктида утворювали один материк - Ґондвану. У північній півкулі імовірно існував єдиний материк Лавразія, а до цього, можливо, був один суперматерик Пангея і один океан на місці Тихого.

Окрім повільних горизонтальних переміщень плит у літосфері постійно відбуваються різні за швидкістю вертикальні рухи. Вони супроводжують зіткнення плит, що виникають унаслідок зміни щільності гірських порід при метаморфізації в нижній частині блоків земної кори.

Землетруси - поштовхи і коливання земної поверхні, викликані розривами і зсувами в літосфері. Причиною землетрусів є раптові розриви та зміщення пластів у глибинах земної кори і верхньої мантії. Вогнища землетрусів знаходяться на різній глибині (максимум 700 км) від поверхні. Над вогнищем розташовується епіцентр землетрусу - місце найбільш сильного його прояву. Землетруси відбуваються постійно. Щорічно буває понад мільйон несильних і 15-20 сильних землетрусів. Сила землетрусу оцінюється в балах (за 12 бальною шкалою) за ступенем руйнівної дії або за кількістю виділеної енергії (шкала Ріхтера) за допомогою сейсмографа. Запобігти землетрусу неможливо, іноді його можна передбачити.

Рис. 6.  Руйнування міста Йокогама (Японя) внаслідок землетрусу Канто

Виділяють Тихоокеанський сейсмічний пояс, який опоясує Тихий океан, і Середземноморський - від Атлантичного океану через Центральну Азію до Тихого. Активний сейсмічний пояс, що проходить через Східну Африку, Червоне море, Памір, Тянь-Шань, улоговину Байкалу, Становий хребет, значно молодші (5-10 млн. років). Сейсмічно активні також серединно-океанічні хребти.

Більшість землетрусів приурочена до периферійних частин літосферних плит, до місць їх взаємодії. Причиною порівняно незначних землетрусів можуть бути обвали. Викликають їх і підземні вибухи. Існує природний зв'язок між землетрусами і вулканізмом.

Вулканізм - сукупність процесів і явищ, пов'язаних з виливом магми на земну поверхню. Магму, що вилилася, називають лавою. Разом з лавою при виверженні виділяються різноманітні гази, викидаються тверді продукти виверження - від попелу до вулканічних "бомб" вагою в декілька тонн.

Вулкани мають магматичні вогнище і канал або тріщини, якими піднімається магма. При виверженні тріщинами лава розтікається і, застигаючи, утворює лавові покриви. В даний час такі виверження спостерігаються тільки на дні океану і на о. Ісландія. Могутні базальтові покриви є в Сибіру, на п-ові Індостан, в Південній і в Північній Америці.

При виверженні центральним каналом (жерлом) біля його виходу на поверхню виникає гора з продуктів виверження - вулкан. Він може мати форму щита, купола або конуса, звичайно з кратером на вершині, через який на поверхню вириваються магма, гази та попіл.

Рис. 7.  Будова вулкана

Вулкани, як і землетруси, здебільшого пов'язані з поясами високої активності, з серединно-океанічними хребтами, з межами плит. Особливо виділяється Тихоокеанський вулканічний пояс — «Тихоокеанське вогняне кільце», в якому знаходиться 2/3 з усіх діючих вулканів Землі. Їх розташування тут пов'язано з зіткнення літосферних плит.

Одне з проявів пізніх стадій вулканізму — гейзери - джерела, що періодично викидають фонтани гарячої води і пари (до 20 м і вище). Найбільше їх на о. Камчатка, о. Ісландія та ін. Періодичність їх виверження пов'язана з тим, що на заповнення водою підземних пустот, її нагрівання, закипання і підняття під тиском на поверхню потрібен певний проміжок часу.

Рис. 8.  Гейзер Строккюр в Ісландії

Зовнішні (екзогенні) процеси змінюють поверхню Землі. До них відносяться вивітрювання, дія вітру і діяльність текучих вод, льодовиків.

Вивітрювання — сукупність природних процесів, що приводять до руйнування гірських порід. Розрізняють вивітрювання фізичне, хімічне і біологічне. Фізичне вивітрювання — зміна гірських порід під впливом неоднакового розширення частинок породи при добових і сезонних змінах температури. Вода, що поступає в утворені тріщини, замерзаючи і відтанувши, ще більше розширює їх. Так утворюються «розсипи» на місці виступів твердих гірських порід, осипи, «кам'яні річки». Хімічне вивітрювання відбувається теж за участю води і розчинених в ній сполук. Важливу роль виконують організми, продукти життєдіяльності яких впливають на склад і розчинні властивості води. Великою руйнівною силою володіє коренева система рослин та тварин. Вони руйнують гірські породи, особливо там, де вони пухкі. Це т.зв. біологічне вивітрювання. Без руйнівної діяльності вивітрювання можливості знесення і переміщення продуктів руйнування були б обмежені. За відсутності зносу під шаром матеріалу, що накопичився, вивітрювання б припинилося.

Рис. 9. Кам'яна річка на Фолклендських островах

Діяльність вітру. Вітер, переносячи рихлі відкладення, здатний створювати різні форми рельєфу, улоговини видування, піщані гряди, горби, у тому числі і серпоподібні - бархани. Ця діяльність особливо помітна при формуванні рельєфу піщаних пустель і напівпустель, а також піщаного узбережжя морів, озер і великих рівнинних річок. У кам'яних пустелях вітер, що несе частинки піску, обточує виступи твердих порід, створюючи химерні фігури - еолові форми рельєфу.

Діяльність води. Роль води у формуванні рельєфу величезна. Підземні води, що знаходяться в порах, тріщинах і пустотах гірських порід, можуть вимивати дрібні нерозчинні частинки і виносити розчинені речовини з таких порід, як вапняк, сіль, гіпс. Унаслідок цього утворюються обширні зниження на поверхні, воронки, колодязі, печери і т.п. З підземними водами пов'язано утворення обвалів. Вони виникають на схилах річкових долин, ярів, на берегах озер і морів. Їх утворенню сприяє чергування водопроникних і водонепроникних шарів, їх нахил у бік схилу. Вода виконує такі види роботи, як руйнівну, транспортну ітворчу.

Поверхневі води створюють форми розмивання (ерозійні) і накопичення відкладень (акумулятивні). Утворення цих форм рельєфу відбувається одночасно: якщо в одному місці породи розмиваються, в іншому вони відкладаються. До ерозійних форм рельєфу відносяться яри і балки, річкові долини. Яр - лінійно витягнута вибоїна з крутими, незадернованими схилами. Вона росте вгору за рахунок розмивання уступу на її вершині тимчасовими потоками зливових і талих вод. Яри можуть рости дуже швидко (до декількох метрів в рік) і при цьому розгалужуються. Продукти розмивання утворюють в гирлі яру конус виносу. Чим довший і розгалуженіший стає яр, тим нижчий уступ на його вершині, тим менше води стікає в кожне відгалуження і тим повільніше росте яр. З часом схили його стають пологішими і заростають. Яр перетворюється на балку.

Яри розчленовують поверхню, знижують рівень ґрунтових вод, конуси виносу засипають луки. Боротися з ярами важко, але необхідно. Їх засаджують чагарниками, відводять потоки води.

Річкова долина - лінійно витягнуте заглиблення, на дні якого є постійний водний потік (річка). Всі долини мають схили і дно. У гірських річок долини вузькі, а все дно зайняте річкою. Рівнинні річки течуть поволі, в широких долинах, займаючи тільки найнижчу частину дна. Частина долини, зайнята річкою, називається руслом. Під час розливання річка займає все дно долини. Та частина долини, яка стає руслом тільки під час розливання річки, називається заплавою, а долина із заплавою - заплавною долиною. Після спаду води на заплаві залишаються річкові відкладення - алювій. Русло рівнинних річок звивається дном заплавної долини, утворюючи меандри. Нерідко річка випрямляє русло, залишаючи осторонь старицю - частину колишнього русла, яке стає озером.

Схили долини часто бувають східчастими. У гірських річок це, звичайно, пов'язано з чергуванням шарів різної твердості. У рівнинних річках тераси складені уступами, що свідчить про урізування річки. Кожна тераса колись була дном долини, в яке врізалася річка. Про це свідчать річкові відклади, що покривають тераси або повністю формують їх. Верхня тераса - найстаріша. Уріз річки і утворення терас можуть бути зумовлені підняттям місцевості, по якій річка тече, опусканням рівня водойми, в яку вона впадає, зміною кількості води в річці. У місці впадання річки в море може утворюватися дельта.

Рухомий лід (льодовик), впливаючи на підстилаючу поверхню, змінює її. Він згладжує нерівності рельєфу, розширює старі річкові долини. Уламки твердих порід, що вмерзнули в нього, залишають шрами і подряпини, якими можна визначити напрямок руху льодовиків, що давно розтанули. На схилах гір льодовики створюють заглиблення, схожі на крісла - льодовикові цирки. Декілька таких цирків, що утворилися на різних схилах однієї гори, розгалужуючись і зливаючись, надають вершинам пікоподібної форми. На місці танення льодовика на поверхні залишається матеріал, що вмерзнув в нього. Це - несортовані відкладення, що складаються з глини, піску, валунів різної величини. Вони називаються мореною. Якщо край льодовика довго затримується на одному місці, утворюються кінцево-моренні вали і гряди. Якщо ж льодовик поволі відступає, залишаються кінцево-моренні рівнини. При загальному таненні нерухомого льодовика на підстилаючій поверхня проектується весь матеріал, що міститься в ньому, і виникають обширні моренні рівнини, переважно погорбовані. Потоки, що витікають з-під льодовика, створюють широкі долини стоку талих вод. Безліч потоків талих вод, створюють піщані рівнини, які називають зандровими.

Гори і рівнини. Основними формами рельєфу є гори і рівнини.

Гори (гірські споруди) — обширні ділянки суші або дна океану, значно припідняті і сильно розчленовані. Великі гірські споруди називають гірськими країнами (Кавказ, Урал), або гірськими системами. Вони складаються з гірських хребтів - лінійно витягнутих піднять з схилами, що перетинаються на гребені. Гірські хребти з'єднуються і пересікаються, утворюючи гірські вузли. Це - найбільш високі частини гірських країн. Зустрічаються і окремі гори - ізольовані підняття поверхні, найчастіше вулканічного походження. Ділянки гірських країн, що складаються з сильно поруйнованих хребтів і високих рівнин, покритих продуктами руйнування, називають нагір’ями. За абсолютними висотами розрізняють гори високі (вище 2000 м), середньовисотні (від 1000 м до 2000 м) і низькі (не вище 1000 м). Найбільшої висоти досягає вершина Гімалаїв - Джомолунгма (Еверест), 8848 м.

Рис. 10.  Найвища вершина світу - г. Джомолунгма - 8 848 м

За віком розрізняють гори молоді і старі.

Гори утворюються при одночасній дії внутрішніх і зовнішніх процесів, але при явному переважанні перших. У залежності від умов утворення гір в їх будові можуть переважати складки або брили, що змістилися одна щодо одної. Більшість гір на материках складчасто-брилові. На дні океану більшість гір вулканічні. Складчасті гори формуються там, де відбувається прогинання земної кори, накопичення осадів, а потім стиснення і загальне підняття. При цьому спостерігається метаморфізація порід. Якщо підняття припиняється, на місці складчастих гір з часом утворюється рівнина, складена зім'ятими в складки і розбитими на блоки метаморфічними і магматичними породами. Така рівнина може неодноразово, надовго опускатися нижче рівня моря і знову підійматися, перетворюючись в сушу. В цьому випадку складчаста основа має практично горизонтальне залягання шарів осадових порід, що формує осадовий чохол. Так утворюються платформи.

Платформи - найбільш стійкі ділянки літосфери, що сформувалися на місці складчастих гір, які виникли в рухомих областях літосфери. В межах платформи переважають ділянки, що мають двохярусну будову: складчаста основа (фундамент) покрита осадовим чохлом. Такі ділянки називаються платформенними плитами (Волино-Подільська плита).

Ділянки платформи без осадового чохла - щити (Український, Балтійський і Канадський).

Залежно від часу утворення складчастого фундаменту (часу складчастості) платформи ділять на давні і молоді. Давні платформи (Східноєвропейська, Сибірська, Китайська, Індійська, Австралійська, Африканська,      Північноамериканська,      Східноантарктична)      мають докембрійській (архейський, протерозойський) фундамент. Вони складають ядра материків. Молоді платформи мають фундамент палеозойського і мезозойського віку і розташовані на периферії стародавніх платформ або між ними (Західносибірська).

Фундамент платформ розчленований розломами на глиби, брили. При повільних коливальних рухах блоків пласти осадового чохла згинаються в одних місцях вгору, в інших - вниз. Утворюються типові для платформ позитивні і від'ємні структури, що можуть займати площі в тисячі квадратних кілометрів.

На платформах можливі і горотвірні рухи (активізація платформ), після яких підіймаються відроджені гори. Зім'яти в складки фундамент не можна, але блоки, що складають фундамент стародавньої платформи, можуть зміщуватись один відносно одного по розломах на значну висоту. До горотворення схильні як вже давно сформовані платформи, так і відносно рухомі ділянки, з горами, що ще не руйнуються. В цьому випадку відбувається омолодження гір. Відроджені і омолоджені гори - складчасто-брилові. Зайняті ними площі більші, ніж площі, зайняті молодими складчастими горами. Причиною активізації платформ може бути зіткнення літосферних плит. Цей процес спостерігається останні 10-20 млн. років в Центральній і Східній Азії. Так утворилися Тянь-Шань і плоскогір'я Тибет.

Загальна закономірність зміни рельєфу з висотою — висотна поясність. Чим вище, тим інтенсивніше в горах відбувається вивітрювання. Вершини гір, що підіймаються вище від снігової лінії, вкриті льодовиками. Нижче спускаються льодовикові язики, що підживлюють бурхливі гірські потоки. Потоки розчленовують схили глибокими долинами, вони несуть вниз наноси. Біля підніжжя наноси і матеріал, що осипається з схилів, накопичуються, створюючи передгірні рівнини.

Рівнини - відносно плоскі або горбисті великі ділянки суходолу і дна Океану, на яких висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної. Рівнини, що мають абсолютну висоту не більше 200 м, називають низовинами (Західносибірська); від 200 до 500 м - височинами (Східноєвропейська); вище 500 м - високими рівнинами або плоскогір'ями (Середньосибірське). На материках більшість (64 %) рівнин сформувалися на платформах і складені пластами осадового чохла (пластові рівнини). Рівнини, що виникли внаслідок винесення продуктів руйнування (денудації) з залишкового цоколя гір, що не піддався руйнації, називаються денудаційними або цокольними. Там, де матеріал накопичується (акумулюється), вирівнюючи поверхню, утворюються акумулятивні рівнини. Залежно від походження вони бувають морськими, озерними, річковими, льодовиковими, вулканічними.

Рис. 11. Відмінності гір та рівнин за висотою над рівнем моря

Екзогенний рельєф рівнин залежить від їх географічного положення, від історії формування. Так, на рівнинах, що піддались материковому заледенінню, виділяється рельєф областей живлення льодовика, його розтікання, танення і стоку талих вод. Особливий рельєф мають рівнини тундри, рівнини піщаних пустель.

На дні океану рівнини займають значно меншу площу, ніж вважалося до того часу, як стало відомо про оновлення океанічної кори, про систему серединно-океанічних хребтів. Вони займають 1/3 площі дна Світового океану.

Глибоководні (абіссальні) рівнини горбисті, хвилясті, рідше плоскі. Значні площі осадів нагромаджуються біля підніжжя материкового схилу, утворюють похилі рівнини. Рівнинний рельєф має також шельф. Зазвичай він представляє собою окраїну платформи, опущену нижче рівня океану.

Як і поверхня суші, дно Світового океану має нерівності. До глибини 200 м - це материковий схил або шельф, до глибини 1000 м - материковий схил, а глибше - дно Світового океану. Дно має значні підняття, або хребти та западини. Найбільшими хребтами є Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний у Атлантичному океані, Тихоокеанське підняття, хребти Ломоносова і Менделєєва у Північному Льодовитому океані та ін. Найбільшою западино є Маріанська (11022 м).

Світовий океан поділяється на частини ланцюгами островів. Острови - це невеликі частини суші, оточені з усіх боків водою. Найбільші острови - Гренландія, Ява, Велика Британія.

Півострови — це невеликі частини суші, які глибоко врізаються в океан (море) і сполучаються з материками вузькою смугою. Найбільші півострови: Індостан, Індокитай, Аравійський, Скандинавський, Піренейський, Апеннінський (Євразія), Лабрадор, Каліфорнія (Північна Америка), Сомалі (Африка), Йорк (Австралія).

Способи зображення Землі

Зображення земної поверхні може бути у вигляді глобуса, плану, карти, рисунка, фотографії, аерофотознімка. Усі види зображень виконуються у певному масштабі.

Масштаб – це відношення, що показує ступінь зменшення довжини ліній на карті, плані чи глобусі порівняно з їх дійсною відстанню на місцевості. Масштаби бувають числові (наприклад: 1:100 000), іменовані (в 1см 1 км) та лінійні (графік внизу карти у вигляді лінії, поділеної на сантиметри, на якому відзначено іменований масштаб).

Земля, відомо, має кулясту форму, тому її об’ємною моделлю є глобус. Він відтворює Землю у зменшеному вигляді без спотворень, на ньому всі об’єкти (материки, океани та ін.) показані у повній відповідності з їх положенням на земній кулі. Масштаб шкільного глобуса – 1:50 000 000 ( в 1 см 500 км).

Основними картографічними творами є план і карта. Це – зменшене, узагальнене зображення земної поверхні на площині у певному масштабі за допомогою умовних знаків. Але між планом і картою є певні відмінності (див. табл. 1).

Таблиця 1

Основні ознаки плану і карти

План	Карта
1) невеликі ділянки земної поверхні, які зображаються у великому масштабі (понад 1 : 5000);	1) великі території, які зображаються у дрібнішому масштабі (від 1 : 5000);
2) детальне зображення місцевості (конфігурація, обриси об'єктів та ін.) і за допомогою масштабних умовних знаків, наявність детальних характеристик об'єктів (відстань, глибина, швидкість та ін.);	2)  зображення об'єктів без збереження обрисів, існує генералізація  та відбір об'єктів, умовні  знаки є позамасштабними, за розмірами не відповідають об'єктам на місцевості;
3) не враховується кривизна поверхні;	3)  врахування кривизни поверхні;
4) відсутність градусної сітки, напрям північ — південь позначається стрілкою;	4)  наявність градусної сітки (меридіани і паралелі, полярні кола, тропіки, полюси);
5) при створенні використовуються найпростіші прилади;	5) застосування математичних методів при складанні;
6) широке застосування в будівництві, практиці містобудування, науковій діяльності.	6)  широке застосування в практиці і науковій діяльності.

За масштабом карти поділяють на великомасштабні (1:5000 – 1:200000), середньомасштабні (1:200000 – 1:1000000), дрібномасштабні (менше 1:1000000).

Для створення географічних карт використовують певні картографічні проекції. Картографічна проекція – це математично визначений спосіб зображення земної поверхні на площині (карті). Реальна земна поверхня дуже складна і не відповідає жодній геометричній фігурі. Щоб відтворити цю поверхню на карті, спочатку її відображають на математично правильній фігурі (кулі), а потім переносять це зображення на площину, ніби проектуючи його.

Картографічних проекцій є багато, їх об'єднують у групи. Насам­перед проекції поділяють за видом допоміжної поверхні, яка викорис­товується для перенесення зобра­ження на площину карти (рис. 1). Розрізняють проекції циліндричні, коли проектування з кулі здійснюється  на поверхню циліндра, конічні, коли допоміжною поверхнею є конус, і азимутальні, коли проектують безпосередньо на площину.

Рис. 1. Картографічні проекції за видом допоміжної поверхні: а – циліндрична; б – конічна; в – азимутальна

  Залежно від характеру і розмірів спотворень проекції поділяють на рівнокутні, рівновеликі й довільні. Рівнокутні проекції зберіга­ють без спотворень кути і форми малих об'єктів, проте в них дуже деформуються довжини ліній і площі об'єктів. За картами, ство­реними в рівнокутній проекції, зручно прокладати маршрути су­ден і літаків, оскільки виміряні на них кути точно відповідають кутам на місцевості, які можуть фіксуватися приладами.

Рівновеликі проекції не спотворюють площ, але форми об'єктів і кути в них занадто спотворені. Довільні проекції мають усі види спотво­рень, але вони розподіляються на карті найбільш вигідним чином. Наприклад, є проекції з мінімальними спотвореннями в центральній частині або ж без спотворень уздовж паралелей чи меридіанів.

Для створення географічних карт території України здебіль­шого застосовують конічну довільну проекцію, в якій немає спотворень довжин ліній уздовж меридіанів.

 Типи карт. Карти бувають різних видів (див. рис.2).

Рис. 2.  Класифікація карт

 Часто карти об’єднують у географічні атласи. Атлас – це систематизоване, цілісне зібрання карт за певною програмою. Такими є, зокрема, науково-довідкові атласи (наприклад, «Атлас природних умов і природних ресурсів України») навчальні атласи з географії чи історії України, навчально-краєзнавчі атласи окремих областей, атласи туриста та ін.

Широке застосування мають топографічні карти – загальногеографічні карти великого масштабу (понад 1:200 000). В їх основі – міжнародна мільйонна карта світу, складена у рівнокутній циліндричній проекції.

За топографічною картою можна визначити географічні і прямокутні координати. Географічні координати визначають за напрямами і меридіанами (лінії рамки карти ), а прямокутні – за лініями кілометрової сітки.

Географічні координати – це географічна широта (φ) і географічна довгота (λ), вони визначаються за паралелями і меридіанами. Паралелі – це лінії, що проведені паралельно до екватора (на топокарті – це верхня і нижня лінії рамки). Меридіани – лінії, що сполучають географічні полюси (на топокарті – східна і західна лінії рамки).

Географічна широта (φ)– це відстань у градусах від екватора на північ чи на південь до певного пункту.

Географічна довгота (λ) – це відстань в градусах від нульового меридіана на схід чи на захід.

Прямокутні координати показують відстань у кілометрах до даного пункту від екватора та від осьового меридіана зони (кожна зона має 6º по довготі (666 км, осьовий меридіан зони знаходиться посередині – на екваторі за 333 км на схід і стільки ж на захід).

За топографічною картою можна визначити кути напрямків: азимути дирекційні кути, румби.

Дійсний азимут (Aд) – це кут між північним напрямком географічного меридіана і напрямком на певну точку, виміряний за годинниковою стрілкою.

Азимут магнітний (Aм) – кут між північним напрямком магнітного меридіана і напрямком на певну точку.

Кут між дійсним і магнітним меридіанами називається магнітним схиленням (). Звідси: Aд=Aм ±

Кут між північним напрямком в лінії кілометрової сітки і напрямком на предмет називають дирекційним кутом (Дк).

 

На топокартах визначити абсолютну і відносну висоту пунктів, крутість схилів.

Абсолютна висота пункту – це його висота над рівнем моря (в нашій країні за нульовий прийнято рівень балтійського моря), її визначають на топокарті за горизонталями – лініями, що сполучають точки з однаковою висотою. Розрізняють підвищення і зниження у рельєфі за допомогою бергштрихів та позначок горизонталей.

  

 Історичні пісні «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то Хміль»

Історичні пісні відтворюють справжні історичні події, зображують конкретних історичних осіб, найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради рідної землі (у козацьких піснях — вони належать не до історичних, а до соціально-побутових — переважає побутова ситуація, а не історична подія: проводи козаків у похід, оплакування померлого козака тощо). Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів. Історичні пісні - це народні ліро - епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.

Тематика пісень різноманітна: вона пов'язана з основними історичними подіями, війнами, повстаннями, виступами народу проти загарбників. Найдавніші з історичних пісень змальовують важкий період в історії українського народу — звитяжну боротьбу козаків із турецько- тарськими ордами, страхітливі спустошення й насильства. До найвідоміших історичних пісень належать «Зажурилась Україна», «Чи не той то Хміль», «Ой Морозе, Морозенку».

Пісня «Ой Морозе, Морозенку». У XIV- XVI ст. більша частина українських земель була захоплена Польщею. З того часу наш народ боровся за своє визволення, а вже в середині XVII ст. боротьба переросла в народну війну проти іноземних поневолювачів. Очолив це повстання Богдан Хмельницький. У роки визвольної війни кримські татари часто вступали у воєнний союз із козаками проти Польщі, однак, як і раніше, вряди-годи робили грабіжницькі набіги на міста й села України. Загони Богдана Хмельницького карали нападників. У гострих сутичках гинуло багато і татар, і козаків.

Пісня «Ой Морозе, Морозенку» розповідає про один з таких боїв. Хто ж такий Морозенко, про якого склали пісню? Можливо, це один із соратників Богдана Хмельницького - полковник Станіслав Морозенко або осавул Кропивнянського полку Нестір Морозенко.

Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває.

Багато татар обступило козаків. До «ночі глухої» тривав нерівний бій. Татари втратили втроє більше, ніж козаки. Морозенко потрапив у полон, проте мужньо переносить катування (з вирваним живцем серцем герой споглядає Україну із Савур-могили). В останню хвилину життя Морозенко думає не про себе, а про свою сплюндровану батьківщину:

Вся ти єcu, Україно,  Славою покрита,

Тяжким горем, та сльозами, Та кров'ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, -Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.

Тема: оспівування боротьби козаків під керівництвом Морозенка з татарами.

Ідея: возвеличення мудрості, мужності козацького ватажка; засудження жорстокості, підступності татарських поневолювачів.

Художні особливості твору

Художні засоби твору підпорядковані його ідейному змісту. Витривалість Морозенка пісня передає за допомогою гіперболи (з вирваним серцем герой із Савур-могили споглядає Україну).

Епітети «славний, молодий, голова завзята, буйне військо», пестливе слово «козаченьки», присвійний займенник «наші» передають пошану та любов українського народу до своїх оборонців. Різко протилежні емоційним забарвленням тропи, що змальовують ворогів: вони прокляті, татарська орда порівнюється із страшним громом і чорною хмарою, яка «світ закрила». Постійний епітет «велика сила» вказує на те, що татар було набагато більше, ніж козаків, проте хоробрі воїни відважно кидаються в бій, захищаючи свої землі.

Метафори: «Вкраїна плаче», «Морозенко... сивим конем виграває»,

«живцем серце виривали», «Україна славою покрита».

Гіпербола: «татар велика сила».

Риторичні оклики: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!», «Тяжким горем та сльозами, Та кров'ю полита!».

За основу пісні «Чи не той то хміль...» узято одну з найвизначніших подій Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького — перша збройна перемога козаків над поляками під Жовтими Водами в травні 1648 р. Ця пісня виконувала важливу роль у тодішній Україні — плекала в народі повагу до свого ватажка Б. Хмельницького. За допомогою діалогу створюється відчуття безпосередньої близькості до ватажка. Твір рясніє традиційними для фольклорних творів тавтологією, паралелізмами, порівняннями й постійними епітетами.

«Ой Морозе, Морозенку»

Ой Морозе, Морозенку,

Ой да ти славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

Ой не так вся Україна,

Як рідная мати,

Заплакала Морозиха,

Стоя біля хати.

Заплакала Морозиха,

Стоя біля хати.

«Ой не плач же, Морозихо,

Не плач, не журися,

Ходім з нами, козаками,

Мед-вина напийся!

Ходім з нами, козаками,

Мед-вина напийся!»

«Чогось мені, козаченьки,

Мед-вино не п’ється:

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!»

Із-за гори, із-за кручі

Горде військо виступає,

Попереду Морозенко

Сивим конем грає.

Попереду Морозенко

Сивим конем грає.

Бились зранку козаченьки

До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар — утроє.

Козаків лягло чимало,

А татар — утроє.

Ні один козак не здався

Живим у неволю;

Полягли всі, не вернуться

Ні один додому.

Полягли всі, не вернуться

Ні один додому.

Не вернувся й Морозенко,

Голова завзята —

Замучили молодого

Вороги прокляті!

Замучили молодого

Вороги прокляті!

Вони, ж його не стріляли

І на чверті не рубали,

Тільки з його, молодого,

Живцем серце взяли.

Тільки з його, молодого,

Живцем серце взяли.

Взяли його, поставили

На Савур-могилу:

«Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!»

«Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!»

«Чи не той то хміль»

(Пісня про Богдана Хмельницького)

Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.

Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,

Гей, не один лях лежить головою в воду.

Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води:

Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.

«А я ляхів не боюся і гадки не маю,

За собою великую потугу я знаю,

Іще й орду за собою веду:

А все, вражі ляхи, на вашу біду».

Утікали ляхи — погубили шуби...

Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби

Становили ляхи дубовії хати,

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

Утікали ляхів де якії повки,

Їли ляхів собаки і сірії вовки.

Гей, там поле, а на полі цвіти,—

Не по однім ляху заплакали діти.

Гей, там річка, через річку глиця,—

Не по однім ляху зосталась вдовиця!